Минулого тижня в утримуваному опозиційними силами Алеппо була сформована нова коаліція. Джейш Халаб (Армія Алеппо) являє собою спробу часто роз'єднаних повстанців виступити єдиним фронтом проти Асада і курдів, які оточують і відвойовують контрольовану опозицією територію.

Джейш Халаб складається з дев'яти повстанських угруповань, в числі яких ісламісти і Сирійська вільна армія, отримують підтримку Анкари і Ер-Ріяда. Примітний той факт, що повідомлення про створення коаліції прозвучало з вуст медіа-чиновника Ахрар аль-Шам, важливою салафітской організації, що є, можливо, найважливішим союзником Туреччини з числа повстанців. Більш того, угруповання, які ввійшли до складу нової коаліції, принесли присягу не кому іншому, як колишньому командиру Ахрар аль-Шам Хашему аль-Шейху.Як повідомляється, активісти в Алеппо зажадали, щоб в лави нової коаліції влилися всі сили заколотників, назвавши відмовилися командирів зрадниками революції.

У світлі створення Джейш Халаб слушно згадати про прагнення Туреччини та Саудівської Аравії відвести загрозу від повстанських груп, які вони вирощували протягом багатьох років. Треба думати, Джейш Халаб є дітищем Анкари при ймовірній підтримки Ер-Ріяда (не виключено, до речі, що Вашингтон аж ніяк не в захваті від того, що підтримувані США угруповання виявляються в веденої ісламістами коаліції).

Не секрет, що на сьогоднішній день сили Асада і курдів представляють серйозну загрозу для турецьких і саудівських інтересів. Відсутність у США планів з протидії цієї небезпеки призводить до того, що Туреччина і Саудівська Аравія змушені імпровізувати, правда, дотримуючись при цьому заборона Вашингтона поставляти опозиції зенітну зброю, наприклад, ПЗРК. Що стосується США, то вони, схоже, відмовилися від намірів врятувати становище повстанців в Алеппо, оскільки це може бути пов'язано з ризиками, які Вашингтон не бажає брати на себе.

Цікаво відзначити, що, як повідомляється, перші військові операції Джейш Халаб були націлені не на сили Асада, а на Джейш аль-Тувар, близького союзника курдських Загонів народної самооборони (ОНБ). Зв'язок з ОНБ фактично робить Джейш аль-Тувар ворогом як повстанців, так і їх турецьких покровителів. За російської підтримки з повітря ОНБ вже вдалося захопити у повстанців певну територію і розірвати найважливіші лінії постачання опозиційних сил, що утримують Алеппо. Крім того, курдське ополчення має намір незабаром взяти під контроль сотні миль межує з Туреччиною землі.Успіхи ОНБ являють собою смертельну небезпеку для повстанців в Алеппо, порівнянну з настанням сил Асада.

Складніше оцінити вплив Саудівської Аравії у створенні Джейш Халаб. Проте абсолютно очевидно, що Ер-Ріяд намагається (правда, поки безуспішно) зміцнити позиції своїх повстанських союзників за рахунок перемоги над Іраном і його місцевими партнерами. Намагаючись підштовхнути Сполучені Штати активніше діяти в Сирії, Саудівська Аравія запропонувала направити в країну наземні війська для боротьби з ДАИШ, але ця тактика явно провалилася. І треба думати, ні Саудівська Аравія, ні Туреччина не розташовані до прямих військових акцій в Сирії без участі США, яке представляється малоймовірним, а то й неможливим.

Виходить, що турки і саудівці опинилися в складній ситуації, вичерпавши сценарії з низьким рівнем ризику і відмовившись від потенційно небезпечних варіантів. Але в той же час Саудівська Аравія не може собі дозволити програти Сирію Ірану, а Туреччина не бажає допустити існування активного курдської держави по сусідству. На сьогоднішній день обидві країни обмежуються перегрупуванням повстанських організацій і розкручуванням нових коаліцій.

Самі по собі такі кроки не можна назвати неефективними — повстанський рух довго боролося з роз'єднаністю. У 2015 році Туреччина і Саудівська Аравія намагалися реорганізувати і консолідувати повстанські угруповання, яким вдалося зробити суттєві територіальні завоювання. Тим не менш, на сьогоднішній день повстанцям необхідна безпосередня іноземна військова інтервенція та/або отримання зенітної зброї, на що Туреччина і Саудівська Аравія не підуть.

І тут треба врахувати ще один важливий аспект. Битву за Сирію не можна обмежувати самої Сирією. Так, під загрозою залишаються інтереси Ірану в інших регіональних сферах впливу, наприклад, в Іраку та Лівані. Що стосується Росії, то їй на власній території доводилося боротися з виникаючими час від часу заколотами і хвилюваннями населення. Таким чином, обидві країни вразливі перед зовнішніми провокаціями. Засновані на цьому підході стратегії супроводжуються різним ступенем ризику, але вони вигідні можливістю правдоподібного заперечення участі та посиленням контролю над ескалацією.Отже, дії через посередників за межами Сирії можуть виявитися більш прийнятними, ніж пряма військова інтервенція в країну і супроводжуючі її небезпеку тотальної міждержавної війни.

З іншого боку, покровителі опозиційного руху можуть дуже небагато — їх можливості зводяться до перегрупувань повстанських загонів. Ймовірно, вони стануть свідками того, як північна Сирія впаде в руки їхніх ворогів. Протягом багатьох років можливості допомоги сирійській опозиції поступово звужувалися. На сьогоднішній день цей процес досяг такого ступеня, що непривабливими виглядають всі варіанти (хоча деякі з них гірше, ніж інші).

Як би там не було, факт залишається фактом: втрата північній Сирії буде означати важку геополітичний удар для Саудівської Аравії і повну стратегічну катастрофу для Туреччини. А отже, не виключено, що експеримент Джейш Халаб виявиться предтечею набагато більш амбітних планів.

Про автора. Фейсал Итани є старшим науковим співробітником Близькосхідного центру імені Рафіка Харірі при Атлантичній раді.

Гостиная Палермо

Отдых на Кипре

Аюрведические препараты