ТВ-Чиркей

Українське Новинне Інформаційне Агентство



Парадокс кризи

парадокс кризи

Все дуже просто. Одні лякають оточуючих кризою, а інші пояснюють, що його не буде. Чи не було. Або що він вже був, але повністю подолано. Загалом, якщо серйозно, то ніхто не хоче говорити про кризу.

Тому що насправді кризи — час найбільш важливих і позитивних перетворень в економічній і суспільного життя, час, коли нарешті отримують шанс по-справжньому новаторські ідеї і технології, злам старого співвідношення сил, коли стає неможливе можливо. Власне, криза — це дуже органічний і природний стан для російської культури з її подвійністю, суперечливістю і прагненню до великих подій.

Криза — це дуже органічний і природний стан для російської культури з е двоїстістю, суперечливістю і прагненню до великих подій

Економіст Василь Колташов, що займається історією криз, дуже добре показав, як ринкові потрясіння сприяли технологічних переворотів — починаючи від індустріальної революції до впровадження електрики. Але справа не тільки в техніці. Структурні зміни в суспільстві дуже часто теж виявляються результатом кризи, а назрілі й необхідні реформи, роками що відкладаються по всіляких приводів, нарешті стають неминучими.

Вітчизняні політики і експерти обожнюють говорити про диверсифікацію економіки, про необхідність злізти з нафтової голки, про реіндустріалізації, технологічної модернізації і так далі. Начебто і проблеми всім зрозумілі, і відповіді, нехай і в самому загальному вигляді сформульовані, а між тим, за загальним визнанням, сировинна залежність посилюється, структура експорту погіршується, інфраструктура зношується, промислове обладнання старіє.Реформи, що проводяться в галузі освіти і науки, покликані орієнтувати ці сфери на реальні потреби суспільства, по суті, знижують ефективність і знищують наявний потенціал, оскільки як раз сформована система виробництва скористатися все ще наявними, накопиченими за минулі десятиліття можливостями не може і адаптація до реальних потреб означає систематичне зниження потенційних можливостей.

Вихід з цього замкнутого кола полягає саме в структурних економічних перетвореннях, у відмові від адаптації до реальності і ставкою на те, щоб, мобілізуючи наявний ещ потенціал, цю реальність рішучим чином змінювати. Однак цього-то якраз і не відбувається.

Протягом 2000-х років Росія отримала цілий ряд можливостей для розвитку і багато з них упустила. Приплив нафтодоларів дозволив країні виповзти з депресії, в якій вона перебувала протягом 1990-х років. Положення реально поліпшувалося, але структурні проблеми, успадковані від попереднього десятиліття (а часто — і з радянського часу), не вирішувалися. Навпаки, виникло відчуття, що поповнення бюджету і зростання доходів (держави, корпорацій, населення) самі по собі вже вирішують всі проблеми.Іншими словами, необхідні структурні реформи в гладкі роки не проводилися, оскільки і так все було — або здавалося — більш або менш задовільним.

В 2007 році з’явились перші ознаки майбутньої випробувань, а незабаром і вибухнула (вірніше, докотилася до нас) перша хвиля кризи. У цій ситуації проводити структурні перетворення нікому не прийшло в голову, оскільки треба було вирішувати безліч поточних проблем, затикати незліченну кількість дрібних дірок. Всі структурні слабкості і суперечності вітчизняної економіки разом виявилися, але зробити вже нічого не можна було — не було ні ресурсів, ні часу на те, щоб діяти, виходячи з довгострокової перспективи, все звелося до короткострокових завдань.

Виходить парадокс. Коли справи йдуть добре, ми не потребуємо структурних реформах, тому що і без них все начебто в порядку. Коли ж справи йдуть погано, ми розуміємо, що гостро потребуємо структурних перетвореннях, але не можемо їх собі дозволити.

Не виключено, що знадобиться друга хвиля кризи, щоб розірвати це порочне коло. Адже криза не тільки створює проблеми, він змінює співвідношення сил у системі, призводить до кадрових перестановок і, в кінцевому рахунку, змушує змінювати не тільки керівників, але і саму систему управління. Він змушує не просто проводити систему конкретних заходів, але й вибудовувати нові відносини влади і прийняття рішень, які найбільшою мірою відповідають вже потреб нової, радикально зміненій ситуації.

Біда сучасної антикризової політики — не тільки в Росії, але і в більшості розвинених країн — полягає в тому, що вона була орієнтована не на подолання кризи, не на дозвіл породили його суперечностей, а на порятунок тих панівних груп, партій і корпорацій, які, власне, і несуть основну відповідальність за те, що трапилося. У підсумку антикризові заходи не тільки не допомогли впоратися з лихом, але і посилили його, що ми дуже добре зараз можемо спостерігати на прикладі катастрофи, що відбувається в єврозоні.На цьому фоні російська економічна кон’юнктура ще виглядає не так уже й погано, інша справа, що тішити себе цим не слід. Травневе падіння рубля показало, що криза підбирається до нас.

Але чи так це погано? Насправді реально необхідні антикризові заходи ще ніде не були задіяні, або вони були задіяні в дуже невеликій мірі. Причина проста, ці заходи змінюють співвідношення сил, вони не вигідні частини пануючих еліт, але і поглиблення кризи веде до ослаблення цих еліт. Рано чи пізно підходить момент, коли правлячі кола або виявляються вимушені йти на поступки вимогам реальності, або виявляються зметені ходом подій.

Ось тут-то і виявляється найцікавіший парадокс нинішньої кризи. Стратегія, яка була б найбільш ефективною для його подолання, одночасно найбільшою мірою відповідає довгостроковим потребам Росії, курсу на диверсифікацію економіки і відновлення промисловості.

Ключовий момент її полягає в тому, щоб відновити внутрішній попит у старих індустріальних країнах за рахунок відродження виробництва на нових технологічних засадах. Можливості для цього є, тим більше що ресурси дешевої праці в Азії вичерпуються, як кількісно (Китай вступає в смугу демографічного занепаду), так і якісно (вартість робочої сили починає рости швидше, ніж е кваліфікація). Але для подібного повороту потрібні, у повній відповідності з теорією великого Дж. М.Кейнса, масовані державні інвестиції і розширення суспільного сектора, який стає локомотивом, витаскивающим всю економічну і соціальну систему на новий рівень розвитку. Так було в 1930-ті роки й після Другої світової війни. А якщо покопатися в історії, то і знаменитий Криза XVII століття подолати вдалося — за рецептами іншого великого економіста Ж. Б. Кольбера.Досить згадати, що сталося при ньому блискуче сходження Франції почалося навіть не з розвитку державних мануфактур, які стали технологічними лідерами європейської промисловості, і навіть не з широкомасштабної програми дорожнього будівництва, повністю змінила уявлення західних людей про простір і відстанях, а з жорстокого розгрому фінансової олігархії. Її представників обклали величезними штрафами, конфіскували більше 70 мільйонів ліврів (сума по тим часам фантастична), багатьох просто страчували.Дивним чином бюджет, в якому до цього постійно не вистачало коштів, як-то відразу наповнився, і можна було навіть знизити податки.

Уроки попередніх криз досить прості. По-перше, антикризова політика стає ефективною лише в тому випадку, якщо одночасно є антиолігархічної. В іншому випадку всі зусилля уряду зійдуть нанівець, а будь-які кошти будуть просто перекачени на рахунки корпоративних ділків. По-друге, економічне зростання вимагає перенаправлення фінансових потоків у сферу виробництва, а також технічного переозброєння промисловості.У Росії це питання сам по собі назріло, оскільки приватні компанії і господарі, які заволоділи радянськими підприємствами, просто ганяють до повного зносу застаріле обладнання. Складається ситуація, коли незабаром доведеться або закривати величезне число підприємств, або протягом короткого терміну масово міняти техніку, причому в таких масштабах, що окремі заводи або фірми з цим не впораються.Технологічне оновлення буде мати сенс і виявиться рентабельним лише у тому випадку, якщо відразу будуть встановлюватися самі передові і саме сучасні з наявних у світі технологій, або паралельно розробляти нові.

Звідси логічно витікає третій висновок: ключову роль у цій політиці грає не просто державний сектор, а усвідомлені зусилля, спрямовані на досягнення конкретних суспільно значущих результатів. Будівництво сучасної транспортної інфраструктури не випадково з часів Кольбера було способом одночасно вирішити безліч завдань — від зміцнення урядового контролю і єдності країни до підвищення життєвого рівня населення та створення внутрішнього ринку та умов для розвитку дрібного і середнього бізнесу вздовж транспортних артерій.У нашому випадку це ще й стимул для відновлення машинобудівної промисловості, розгортання дослідницької роботи, спрямованої на впровадження більш сучасних, дешевих і ефективних транспортних систем, модернізація пов’язаної з цим енергетики, створення робочих місць для кваліфікованих фахівців.

Нарешті, з часів Кольбера відомо, що в період кризи треба захищати внутрішній ринок, заохочуючи власне виробництво. І як би не лякали нас сьогодні протекціонізмом, ніякого іншого виходу просто немає — всі великі країни так чи інакше будуть рухатися в тому ж напрямку. Вступаючи до Світової організації торгівлі, Росія істотно обмежує свої можливості, але слід пам’ятати, що найбільш впливові в економічному сенсі країни — від Китаю до Америки — є одночасно і найбільш злісними порушниками правил СОТ.Правда, чим більше вони ці правила порушують, тим більше вимагають їх дотримання від інших, але з чого ми взяли, що будь-який російський уряд буде завжди слідувати їх рекомендаціям, а не їхній приклад? Так і не ясно, чи переживе СОТ нинішня криза, а якщо переживе, то в якому вигляді і що від неї залишиться…

Рано чи пізно стратегія нового кольбертизма буде затребувана, і для Росії принципово важливо не опинитися в задніх рядах. Тим більше, що обставини якраз диктують необхідність поспішати. І в цьому випадку наші недоліки і проблеми можуть несподівано виявитися нашими сильними сторонами. Адже нам справді гостро потрібні нові шосе, залізничні та повітряні магістралі з відповідною інфраструктурою. Нам все одно потрібно замінювати промислове обладнання та реконструювати енергетичні об’єкти.У нас є традиція економічно сильної держави, і в країні все ще залишилося багато спеціалістів, які шукають собі застосування.

Як би не утопічно це здавалося сьогодні, є всі підстави думати, що сучасні дороги в Росії побудувати можна.

Інша справа, що дурні все одно нікуди не дінуться…

Борис Кагарлицький.

Публикації (RSS) Мапа ТВ-Чиркей