ТВ-Чиркей

Українське Новинне Інформаційне Агентство



Подорож по Казахстану

.

Тиждень тому ми залишили Астрахань і рушили на схід до кордону з Казахстаном. Дорогу оточували по-осінньому жовті дерева, з яких пориви вітру зривали кольорові листочки і кидали нам під ноги.

Дорога, яка за всіма прогнозами мала бути швидким міжнародним трактом, виявилася напрочуд порожній. Але, перескакуючи з машини в машину, ми дісталися до понтонного мосту перед останнім великим російським селом на нашому шляху – Червоним Яром.

Бравий марш-кидок пішки через село і ось ми на прямій трасі до кордону. Якщо після Астрахані машин було мало, то тепер вони взагалі перевелися і вимерли як клас. Ми дісталися до переїзду і тут перед нами постала у всій красі наступна проблема. Кордон можна тільки переїхати, ніякого пішохідного варіанту тут не передбачено. Крокуємо уздовж шеренги автомобілів, що стоять в довжелезній черзі. І тут, як нісполанное Богом чудо, підрулює порожня легковик з українськими номерами. Чемно вітаємося з водієм і вуаля – у нас є на чому їхати.

За півтори години стояння в черзі на кордоні, ми подружилися з харків’янином Анатолієм. В дорозі було перше знайомство з місцевою кухнею у вигляді бішбармака (дивною юшки з м’ясом, картоплею і тестом) і шубат (кисломолочний напій з верблюжого молока).

У розмовах і дебатах ми доїхали вже в темряві в місто Атирау, в якому наш земляк працює на будівництві нового нафтопереробного заводу. Так вже вийшло що Анатолій став нашим спонсором на ночівлю в місті і ще й подальшої подорожі по країні. За що йому окреме величезне спасибі!

Дізнавшись про стан доріг в республіці, вранці ми повернули на північ до міста Кричав (Уральськ). Потім на південний схід до Актубе (Актюбінська). Водій Камаза не дав гостям ночувати в наметі посеред незнайомого міста і залишив ночувати з собою в кабіні, попередньо нагодувавши вечерею. Розчулені таким гостинністю Середньої Азії, ми мирно проспали всю ніч.

Наступна ніч застала нас під містом Аральск, де серед рівного степу недалеко від чергового солончака ми розбили табір. Через залишені для вентиляції віконця в тенті намету всередину на спальники надуло цілі бархани дрібного, як пил, піску. Очистити від нього органи зору і нюху вранці було не просто.

Поруч з нашою наметом спочатку з’явилося стадо корів з пастухами, а потім звідкись із боку міста прийшли верблюди. Вид цих волохатих гігантів наповнював наші душі радістю. Вони неспішно крокували серед піщаних барханів, порослих подекуди гострими колючками і покритих битим склом і шматками пластику. На фотоапарат і на мене каравани не обертали ніякої уваги. Але підійти більш ніж на десять метрів я не наважилася, хто його знає які думки крім “смачні зелені листочки на цих колючках” рояться в їхніх головах.

Десь серед степів ми проходили поворот на всесвітньо відомий казахський місто – Байконур. З дороги видно якісь великі тарілки і невідомі конструкції, а сама стартова площадка знаходиться далеко від траси і людських очей.

Ночівля на пустирі в Кизилорді пройшов без пригод. І ми, повні надії і сил, проїхали б дуже багато за цей день, якщо б прекрасна людина не залишив ніж, який підступно випав з кишені в кабіні чергового Камаза. Дві години ми терпляче чекали поки водій повернеться з кар’єру, набивши повну машину щебенем. За цей час ми познайомилися з будівельниками, вони закінчують черговий шматок дороги з промовистою назвою “Західний Китай – Західна Європа”.

Ось тільки швидкість нашого пересування по країні катастрофічно падала. За цілий день ми проїхали лише в Чимкент. Ми вже здалеку навчилися дізнаватися про наближення великих казахських міст – у кожного горить звалище. Це огортало нас своїми випарами у Атирау, у Кизилорди, а тут, у Чимкент, зустріло стовпом диму до небес. У темряві ми довго йшли по об’їзній дорозі куди-небудь подалі від цього запаху. Зовсім знесилені, ми поставили намет в пустирі під лінією електропередач. Вранці гостинні казахи з сусіднього будинку покликали нас снідати і пити чай.

Ми доїхали до міста Мерк, останнього більш-менш значимого населеного пункту перед кордоном з Киргизстаном. Вранці нас радували відроги Тянь-Шаню, що красувалися в променях теплого осіннього сонця. Перед горами із зібраним пшеничним полем, піднімаючи стовпи пилу, стрибали коні і проходили стада овець.

Перехід з Казахстану в Киргизстан зайняв секунд тридцять. Ось така середня Азія.