Скільки артилерійських снарядів треба мати про запас? На це питання повинні відповідати не виробничники, а військові. Але не чути, щоб вони турбувалися. Любила їх радянська «оборонка», у свій час наготовившая стільки, щоб вистачило на третю світову війну.

Радянські стратеги, пам'ятаючи 22 червня 1941 року, розраховували різні варіанти прийдешньої війни. У тому числі і такий, коли особливого періоду не буде і доведеться воювати тим, що є, не чекаючи перекладу промисловості на військові рейки. На випадок позиційної війни всі заводи готувалися до виробництва військової продукції. Так звані другі відділи стежили, щоб в обов'язковому порядку були технічна документація, недоторканні запаси устаткування і матеріалів. І ставлення до цього до самого розпаду Союзу залишалося вкрай серйозним.

Пам'ятається, мене приваблювали для перевірки готовності даугавпилсского заводу «Електроінструмент» до виробництва в особливий період НУРС З-5. Особисто головний інженер водив по відділах, цехах і складах, показуючи, де і що зберігається.

У Тульському науково-дослідному технологічному інституті (ТНИТИ) існував невеликий відділ, помещавшийся в одній кімнаті, фахівці якого не вилазили з відряджень, пов'язаних з перевіркою залучених підприємств на предмет готовності до війни. Сьогодні від нього залишився один чоловік. Не так давно він проїхав по колишнім нашим заводам. Тільки на одному з них зберегли верстати для механічної обробки корпусів артилерійських снарядів, не викинули на вулицю, обережно посунули до стінки цеху, законсервували, прикрили плівкою.

А коли, наприклад, директор ТНИТИ поскаржився на зборах акціонерів на те, як багато коштів витрачається на амортизацію обладнання, яке зберігається на особливий період, який був присутній представник Міндержмайна порадив: «А ви його оголосіть морально застарілим і продайте».

У радянський час готувалися до будь-якої війні: позиційної, ядерної, гібридної, партизанської. До якої ми готові зараз?

Військові дії в Сирії поступово втягується все, що є в наявності. Поспішає єдиний авіаносець «Адмірал Кузнєцов», періодично стріляють «Калібрами», доставленими на позиції мало не прямо із заводських цехів, з Волги прилітають Ту-160, яких всього-то півтора десятка. І це зрозуміло: якщо взялися треба перемагати. А ну як трапиться конфлікт серйозніше сирійського епізоду? Є у нас хто-небудь, що розраховує всі варіанти розвитку подій, або витрата боєприпасів береться зі стелі?

Поганий приклад Індії

Так скільки ж нам потрібно снарядів? Перед тією страшною війною відомий боеприпасник в. І. Рдултовский звернувся до уряду з листом «Про оборону країни», в якому стверджував, що тільки на перший рік війни треба запасти 100 мільйонів пострілів 76 107-мм калібру і 60 мільйонів більш великих. Замість 160 мільйонів зуміли закласти в запас всього 88 мільйонів.

Нині справи з снарядним виробництвом набагато гірше: тоді воно було на підйомі, сьогодні в глибокій кризі. І в суспільстві, і серед чиновників вкоренилася думка, що радянська «оборонка» наробила стільки снарядів, що на їх вік вистачить і ще залишиться. А інші вважають, ніби снаряди взагалі не потрібні.

Терміни зберігання призначаються розробниками з великим запасом. У 30-ті роки Василь Грабін створював гармату для стрільби снарядами, що залишилися від Першої світової війни. У своїх спогадах знаменитий конструктор писав: «В артилерії тривалість зберігання боєприпасів була встановлена в 25 років, і навіть після цього терміну вони повинні служити безвідмовно».

З дня припинення держзамовлення снарядним заводам якраз минуло двадцять п'ять років. І що ж?

Колись в Індії відразу згадали, що бронебійно-підкаліберних снарядів для танків російського виробництва катастрофічно не вистачає, що залишилося мало не по два комплекти на машину. Якийсь час ніби навіть велися переговори з Ізраїлем, який, виявляється, займає сьогодні на снарядном ринку позицію вище Росії. В чомусь не зійшлися, і тоді індіанці в 2011 році звернулися до нас. У квітні 2014-го Ростех (НИМИ) підписав контракт на поставку 66 тисяч БПК «Манго» і організацію ліцензійного виробництва у покупця.

Не знаю, як виконується контракт: верстатів для індійського виробництва НИМИ у ТНИТИ не просив. А де ще взяти, хіба що пітерську технологічний ланцюжок розібрати і відправити? У будь-якому випадку індійські танки на голодному пайку. Уявіть собі, як швидко підуть ці два боєкомплекту, коли в Індії війна з кимось із сусідів. А у нас становище складніше, оскільки з воєнних конфліктів не вилазимо. І кожен з них загрожує великою війною.

Що «Манго» віддають, не дивно «Армата» орієнтується на «Вант». Але це ж нове виробництво, причому великих розмірів, ніж потрібно покупцеві.

При цьому ще в 2006 році відомство Германа Грефа мав намір продати з молотка державний пакет акцій ТНИТИ, який з обов'язку служби володіє всіма боеприпасними технологіями.

Рівняння на 155 мм

Для «Ванта» ТНИТИ повинен забезпечити верстатами нове виробництво корпусів 152-мм снарядів. Тут його ТМ справді незамінні. Хтось заперечить: робили ж снаряди під час війни на тому, що було. Це не зовсім так, і навіть зовсім не так.Сталін з толком використовував передвоєнний радянсько-німецький договір, який так не подобається сучасним історикам. В 1940-1941 роках німці поставили нам 6430 металорізальних верстатів, в числі яких були багаторізцеві GSAB-2 фірми «А.Вірт», призначені для чорнової обробки корпусів снарядів калібром від 100 до 250 міліметрів, четирехшпиндельні спеціальні напівавтомати VGDm-1 і VGDm-2 для обробки кінців артилерійських мін (розточування, фрезерування торця, нарізання різьби) діаметром 50 80 80 100 міліметрів, трехшпиндельні різьбофрезерних верстати ADFG-Ш фірми «Хассе-Шкоду», призначені для обробки очки і нарізки різьблення на корпусі снаряда, та інші.

Але і до цього зарубіжних країн поставлялися верстати, наприклад, за один 1939 рік отримано 3458. Думаю, левова частка з них пішла на виробництво боєприпасів. І через півстоліття я зустрічав ці верстати в цехах заводів. Гітлер ніяк не думав, що поставлені верстати встигнуть послужити створенню зброї нашої Перемоги.

Ще і в цьому різниця в положенні снарядного виробництва перед тією страшною війною і зараз. Тоді ми купили необхідне обладнання у Німеччині, яка перебувала в конфронтації з іншим Заходом, нині ж вона входить в НАТО і снарядні верстати не продасть.

Існує думка, що рівнем виробництва боєприпасів визначається стан промисловості. А я б сказав: рівнем виробництва однієї деталі корпусу 152-мм снаряду.

Це основний артилерійський, а тепер і танковий, снаряд. Основний, по-перше, тому, що може знищити серйозне зміцнення на дуже пристойній відстані, по-друге, тому, що це самий маленький снаряд, в який поміщається ядерний заряд, ну і по-третє, у зв'язку з тим, що у своїй боєприпасної ніші для дистанцій в кілька десятків кілометрів він набагато дешевше, ніж ракета.

Також давно вже пора задуматися про те, що в наш час не в усьому можна покладатися на електроніку. Сьогодні оборона надійна лише тоді, коли спирається на бога війни артилерію, забезпечене достатньою кількістю снарядів.

Юрій Шабалін

Гостиная Палермо

Отдых на Кипре

Аюрведические препараты