У західному блоці Лондон завжди займав відокремлену позицію. Великобританія п'ятнадцять років вичікувала — вступати в Європейський економічний союз чи ні.

Вона — єдина з п'яти найбільш розвинених економік Європи, яка відмовилася від вступу в зону євро. На відміну від інших європейських країн (за винятком Ірландії) не приєдналася до Шенгенської зони.

І в той же час саме Великобританія негласно задавала вектор всієї політики Заходу в останні кілька десятиліть. Досить згадати, що саме британський прем'єр-міністр Маргарет Тетчер у 1984 році запропонувала американському президентові зробити ставку на Михайла Горбачова. В результаті Захід підтримав спочатку перебудову, а потім реформи Б. Єльцина.

Цікаво й те, що саме англійська еліта часто демонструє неабияку обізнаність і підозрілу прозорливість у політичних питаннях. Так, під час київського Евромайдана 20132014 років британський міністр з питань Європи Девід Лідінгтон (колишній менеджер ротшильдовской компанії BP) часто в своїх висловлювань говорив про те, що згодом відбувалося (наприклад, розгін Евромайдана міліцією в ніч на 30 листопада 2013 року). І це виглядало тим більш дивним, якщо врахувати, що формально Лондон не брав участь у переговорах політиків США і ЄС з Віктором Януковичем.

Подібна ситуація наводила на думку не тільки про наявність величезних можливостей збирати по всьому світу дані, але і про високий ступінь залученості у всі світові інтриги. Не дивно, що саме за Великобританією закріпився імідж головної міжнародної интриганки, а також сірого кардинала Сполучених Штатів. Тим більше дивним стало обрання 12 вересня лідером Лейбористської партії Джеремі Корбіна, відомого своїми ліворадикальними поглядами і позитивними висловлюваннями на адресу Росії.Прем'єр-міністр Девід Кемерон відразу ж назвав нового керівника лейбористів загрозою не тільки національної безпеки, але і безпеки кожної родини.

15 вересня ще одна знакова подія відбулася в далекій Австралії, правителем якої формально вважається англійська королева Єлизавета II — пішов зі свого поста прем'єр-міністр країни Тоні Еббот. Він прославився своєю обіцянкою взяти президента Росії Володимира Путіна за грудки (жорстко поговорити з приводу російської політики на Україні) і вимогою заснувати відносно Москви трибунал за збитий на Донбасі пасажирський Боїнг.

Враховуючи те, що Великобританія і Австралія (як і Канада) тісно пов'язані не тільки спільним главою держави (монархом), але і пануванням у цих країнах одних і тих же фінансових кланів (Ротшильди та ін), нескладно здогадатися, що олігархічні родини посилають якийсь сигнал у бік Росії та інших країн Заходу. Що це за сигнал? І головне, наскільки Москва може довіряти?

Насамперед зауважимо, що одночасно з обранням нового лідера лейбористів у Великобританії відбулося два інших не менш важливих події.

По-перше, нижня палата британського парламенту проголосувала за проведення до кінця 2017 року референдуму про вихід з ЄС. Після публічної підтримки цього рішення королевою Єлизаветою II не доводиться сумніватися в позитивному голосуванні в Палаті лордів. А враховуючи, що згідно з даними соцопитувань число тих, хто підтримує вихід Великобританії з ЄС невпинно зростає, результати референдуму (у разі його проведення в 2016 або 2017 році) прогнозовані. Очевидно, що саме до 2017 року процес соціального і економічного обвалу Європи повинен досягти апогею.

По-друге, міністр внутрішніх справ Великобританії Тереза Мей заявила про намір ввести обмеження на в'їзд з країн ЄС.

Все це показує, що Лондон не хоче пов'язувати свою долю з стонущей під напливом біженців з Близького Сходу і Африки континентальної Європи, економіка якої переживає стагнацію.

У цьому світлі Джеремі Корбін зі своєю антиолігархічної риторикою буде вкрай корисний фінансовим кланам Великобританії. Він буде критикувати країни континентальної Європи за відсутність дієвої допомоги мігрантам (хоча сама Англія при цьому знайде тисячу вагомих причин біженцям з Близького Сходу і Африки відмовити).

Корбін зможе через структури Соцінтерну (членами якого лейбористи є) підривати єдність Євросоюзу, закликаючи до боротьби з олігархами (хоча на самих британських островах Ротшильди і їх партнери легко знайдуть спосіб заблокувати його практичні кроки). Нарешті, новий лідер лейбористів критикуючи нинішню модель Євросоюзу за підміну ідеї інтернаціоналізму корпоративним шахрайством буде перемикати невдоволення з істинних винуватців цього положення (Ротшильди, Рокфеллери, Моргани, Варбурги та ін) нічого не вирішують, маріонеткових євробюрократів.Це ще і емоційно доповнить намітився вихід Лондона з ЄС.

Всередині ж Великобританії опозиційний політик пошкодити фінансовим кланам не може. До парламентських виборів 2020 року ще далеко. Та й якби він прийшов до влади, шансів у нього щось змінити небагато. У Великобританії для політиків такого роду придумано чимало фільтрів.

Хоча модель державного устрою та визначається як конституційна монархія, але сама конституція в країні відсутня, а значить, і визначених нею конституційних розмежувань повноважень виконавчої, законодавчої та судової влади немає.Враховуючи те, що в країні діє так зване прецедентне право, рішення Суду Палати лордів, Апеляційного суду та Високого суду мають таке ж значення як законодавчі акти парламенту, а суддівського корпусу широкий простір для прийняття довільних рішень.

Перед свавіллям судової системи уряд виявиться беззахисною. А якщо і це не допоможе, то на сторожі правлячих кланів — верхня палата парламенту (Палата лордів), яка завдяки інституту перства знаходиться під повним контролем монарха. Нарешті, юридично королева має всі права призначати або звільняти прем'єр-міністра без оглядки на результати виборів — виключно за своїм бажанням.

Те, що главою уряду призначається лідер перемогла на парламентських виборах партії жодним законом не передбачено і є не більш ніж наслідком традиції, яку легко порушити. Тим більше що монарх (завдяки ЗМІ, які перебувають під контролем транснаціональних корпорацій) завжди володів більшою популярністю, ніж будь-прем'єр-міністр. Цьому ж сприяло і те, що королева є верховним главою Церкви Англії.

Враховуючи це, нескладно здогадатися, що навіть такий ідеаліст (принаймні, на словах) як Корбін все ж не самовбивця, щоб вступити в заздалегідь приречену боротьбу з олігархічними кланами. А значить, його перемогу, як і відставку Еббота, можна розцінювати як певний сигнал, у тому числі і Москві. Який?

Умовою для можливої розрядки нинішніх відносин між Москвою і Лондоном може стати згоду Кремля піти на поступки в питаннях приватизації. Особливий інтерес Ротшильди традиційно проявляють до ресурсів Сибіру.

На початку 2000-х британський тижневик Санді Таймс опублікував сенсаційні дані про передачу Михайлом Ходорковським 53% акцій ЮКОСа лорду Джекобу Ротшильду піклування з правом переходу у власність у разі, якщо російський олігарх втратить здатність діяти в якості бенефіціара, тобто особи, що одержує дохід. Фактично мова йшла про вже відбувся завуальованому відчуження величезних природних сибірських багатств. Угода в результаті переходу активів ЮКОСа у власність Роснефти не була реалізована.Але несолодкий присмак від упущеної з рук вигоди у Ротшильдів залишився.

У часи президентства Дмитра Медведєва найбільший британський фінансовий клан знову ледь не отримав доступ до енергоресурсів Сибіру. Підконтрольна Ротшильдам компанія BP у січні 2011 року досяг з Роснефтью угоди про створення спільного підприємства з розробки шельфових газових родовищ Карського моря. Але цього їм було замало і вони зазіхнули на акції АФК Система в компанії Башнефть і Роснафта.

Цікаво, що їх представником в цих питаннях є один з найвпливовіших членів Лейбористської партії лорд Пітер Мандельсон, що зайвий раз показує, чия думка буде впливати на політику лейбористів. Як бачимо, саме природні запаси Сибіру цікавлять лондонських олігархів. І в обмін на доступ до них ділки фінансового світу готові простягнути Москві під виглядом пальмової гілки фіговий листок.

А якщо Кремль цих сигналів не зрозуміє, то Корбін, який сьогодні говорить про справедливість приєднання Криму до Росії, легко знайде аргумент, щоб засудити Російську Федерацію. Наприклад, за відмову ввести інститут одностатевих шлюбів, легалізацію яких у всьому світі новоспечений лідер лейбористів проголосив чи не самою своєю головною задачею, погрожуючи всім, хто не прийме відповідні зміни у свої національні законодавства економічними і дипломатичними наслідками.

Поступаючи так, Корбін виявиться не першим і не останнім політиком, який, почавши з антиолігархічної риторики, завершить закликами до походу на Москву. У пам'яті ще іспанський соціаліст і противник капіталістичного ладу Хав'єр Солана, якого західні ЗМІ на початку 1990-х рекламували як ледь не головного миротворця в світі і супротивника диктатур (навіть сидів у фашистській в'язниці при Франко).

Ставши генеральним секретарем НАТО, цей захисник світу з легкістю підтримав варварські бомбардування мирних міст Югославії в 1999 році, а в посаді верховного представника ЄС із зовнішньої політики агітував за вторгнення в Ірак у 2003 році, підтримав вбивство грузинськими військами російських миротворців в серпні 2008 року в Південній Осетії.

Схожу еволюцію пройшли ще два керівника зовнішньополітичного відомства Євросоюзу, активний борець за мир і противник капіталістичної системи Кетрін Ештон, а також еврокоммунистка Федеріка Могерини, які, зайнявши свій пост в Брюсселі, стали затятими провідниками санкційної політики щодо Росії.

Та й приклад Алексіса Ціпраса яскраво показав, чого варті всі ці західні ліворадикали.

Юрій Городненко

Гостиная Палермо

Отдых на Кипре

Аюрведические препараты