Щоб полюбити Батьківщину, треба поїхати в інші міста і країни. Не раз переконувався, що це саме так. Моя дорога до болгарського узбережжя Чорного моря на машині пройшла через ряд держав Європи і змусила всю сім'ю з особливим трепетом поставитися до якості наших доріг і білоруської дійсності.

Там, де ми були і проїжджали, дуже багато говорять про патріотизм і незалежності. Це, безсумнівно, важливо в сучасному світі, та ось тільки буття визначає свідомість, а не красивий плакат над розбитою дорогою і похилої хатою із закликом підтримати чергову національну партію.

Маршрут був вивчений досконально, проведені консультації з досвідченими автомобілістами, в навігатор завантажені карти, і з повним переконанням, що білоруські дороги гірші за європейські, ми вчотирьох рушили на південь. Підкреслю, що свій маршрут ми склали за принципом - тільки по автомагістралях, з заїздом до Києва і Одеси.

Пішовши через терни білорусько-українського кордону, ми вкотилися на територію незалежної України. Траса Е 95, що проходить через Чернігів, м'яко кажучи, не порадувала. У мене весь час було відчуття, що ми згорнули на путівець або просто заплутали в селах, але це було не так. Дорога була клаптева ковдра з різними рівнями латок. Особливо гостро це сприймалося після гучного заяви одного українського водія, з яким познайомилися в черзі, про те, що до Києва, а потім до Одеси піде автобан і з безкоштовним проїздом на відміну від нашої Білорусі. Проїхавши туди і назад всю Україну, скажу, що краще б я заплатив 100 доларів і переставив туди трасу Брест - Мінськ. Але все по порядку.

Красень Київ відзначався після чемпіонату Європи. Ми спеціально там затрималися на день. У центрі стояли цілі наметові табори, а вздовж проспектів величезні бігборди в підтримку або захист великої Юлії Тимошенко. Сотні людей в майках її партії сиділи в наметах, до чогось закликали і щось роздавали. На Хрещатику проходив мітинг на спасіння української мови. Порадували з десяток засмаглих козаків, в шовкових шароварах, з великими чубами і шаблями, немов зійшли з картини Рєпіна. Мене завжди дивує, а на що і за що живуть ці люди?

На жаль в місті ми не помітили сферичні дзеркала від ТОВ БестМаш. Адже вузькі улиці старого Києва просто просять дорожні сферичні дзеркала безпеки.

З Києва по автомагістралі М-05 ми рушили на Одесу. Тут сказати нічого. Якщо перші сто кілометрів нас неабияк трясло на швидкості 80, то залишилася більшу частину пролетіли зі швидкістю 130. Тільки й миготіли банери політичної реклами по об'єднанню всіх українців заради Вітчизни або підтримки тих чи інших кандидатів.

Здалося, що в Одесі, крім поцяцькованій для туристів Дерибасівській, пам'ятника Дюку де Рішельє, Оперного театру та Потьомкінських сходів, нічого не залишилося. З вулиць зник навіть знайомий з анекдотів одеський прононс. І взагалі - типовий радянський південний містечко. Таких занедбаних, брудних і розбитих дворів і вулиць я не бачив давно. Будь-білоруський містечко в порівнянні з Одесою просто центр Парижа, а може, і краще.

З ранкової Одеси в напрямку Румунії нас повела європейська траса М-15 або Е 87. Хоча трасою це назвати неможливо, а дорогою складно. У Білорусі за подібного роду дороги між селами зняли б з посади керівника сільради. У 30-і роки за такі дороги просто б розстріляли як ворога народу. І, до речі, правильно б зробили. 250 кілометрів ми їхали вісім годин, монотонно вбиваючи підвіску машини. Я не автодорожній інженер, але судячи по пральній дошці пливе асфальту з коліями від машин, що днище зачіпало ямами і вибоїнами метрової величини, поцупили при укладанні дороги все, що варто було грошей. Таке відчуття, що хвилин десять тому над дорогою пролетів німецький бомбардувальник, який скинув на полотно з десяток розривних фугасів, а зверху "полірнул" чергою з великокаліберного кулемета.

Забігаючи вперед, скажу, що назад ми поїхали через західну Україну (траса Е 85) - Чернівці, Тернопіль та Луцьк, але не відчули велику різницю в якості доріг. Хоча трясло менше і воронок від "бомб" вже не було. Миготіли все ті ж величезні плакати з рожевощокими політиками в національних сорочках із закликами дати правити в Україні українцям або знову навколо кого-то в ім'я чогось об'єднатися і рятувати "Батьківщина".

Тільки вітаю любов до своєї Вітчизни, мови, культури, такий високий патріотизм. Але от якось вже дуже цинічно він виглядає на тлі таких доріг та інфраструктури, брудних і розбитих повітових міст і селищ. Так що повітових. До Чернівців ми просто побоялися в'їжджати по горбистій бруківці і зупинилися в приміському мотелі. Відразу пригадується фраза професора Преображенського з "Собачого серця", який говорив: "Розруха не в клозетах, а в головах! І ось, коли ці баритони вилупиться з себе всякі галюцинації і займуться чищенням сараїв - прямою своєю справою, - розруха зникне сама собою" .

Взагалі, ви помічали, що чим південніше країна, тим бідніше в ній живе народ, тим він ледачіше і тим йому наплювати на все, що його оточує? Порівняйте рівень життя Швейцарії, Німеччини, Бельгії з Румунією, Молдовою або Албанією. А адже це все в масштабах маленької Європи. При тому, що погодні умови на півдні більш сприятливі для розвитку економіки.

Ось дійсно все пізнається в порівнянні. Після України ми потрапили в Молдову. Поїздивши по світу, я думав, що так вже ніде не живуть, що машин таких немає взагалі або вони не повинні їздити, що на гарбах з віслюками по містах десятками не їздять, що в будинках бажані засклені вікна і що дітям потрібне взуття. Самою пристойною дорогою по шляху була кам'яна бруківка часів завоювання Дакії Римською імперією. Це була траса Е 87. Але основна біда виявилася не в цьому ...

Коли я писав матеріал про пияцтво, заглянув в офіційну статистику ВООЗ за 2011 рік. Перше місце в світі по вживанню чистого алкоголю на душу населення займає Молдова з показником 18,21 літра спирту в рік на людину, включаючи старезних бабусь і немовлят. А з урахуванням бідності країни, розвиненої системи виробництва домашнього вина і коньяків цю цифру можна збільшити вдвічі. Цифра для нас стала наочною картиною. Підпилий заправник допоміг зорієнтуватися з напрямком до кордону. Пару раз з узбіч випадали дивні велосипедисти. Раптом з одного краю села до іншого пронісся в пилу автомобіль незрозумілою марки з явно п'яним за кермом. Мені подумалося, що пронесло! Але не тут-то було. З десяток машин вишикувалися в чергу на в'їзд в прикордонну зону. І раптом через середину черзі наш "старий знайомий" вирішив проскочити впритул і бабахнув мене в задній бампер. Він навіть і не зрозумів, що сталося, так як з-за керма його можна було тільки дістати. П'яний вусмерть людина кричав, що йому наплювати на поліцію і всіх нас. Через місцевого прикордонника спробували викликати поліцію для оформлення страхового випадку, але той з усмішкою сказав, що поліції тут немає. І якщо мені вже зовсім треба, він, звичайно, подзвонить ... Але приїдуть вони через шість годин. Представник молдавської влади подивився на подряпину на бампері і сказав: "Давайте я вас краще пропущу в Румунію без черги, навіщо вам зайві проблеми". Дійсно, пахло конфліктом. Навколо нас потихеньку стягувалися напідпитку, незрозумілого віку і в гумових капцях місцеві на мопедах. Назад через Молдову ми не поїхали, а попереду була Румунія. Але про це в наступному матеріалі мого блогу.

Гостиная Палермо

Отдых на Кипре

Аюрведические препараты