ТВ-Чиркей

Украинское Новостное Информационное Агентство



Які вони тепер ці Даїшники?

З деяких пір я перестала переживати і нервувати, коли мене зупиняють даішники. Раніше-то я намагалася на жалість їх пробити і переконати, що я не така, і це всі непорозуміння. А ще у мене від хвилювання руки тряслися і доводилося потім ще доводити, що це я не з бодуна, а по життю нервова — у мене і довідка від медкомісії є: вегето-судинна дистонія, до водіння автомобіля допущена.

Продин раз навіть довелося відстебнути на місці, щоб не перевіряли на трубочці — а раптом і справді чого-небудь знайшли? Ні, з ранку я не п’ю, але мало чого в моєму організмі є? А тоді, буквально за тиждень до цього випадку, я випила таблетку пенталгіну від голови, а там кодеїн, який по аналізах протягом місяця визначається і за який позбавляють прав автоматично, на раз-два. Так що готівкою явно дешевше.

Але з якогось моменту я втомилася їх боятися. Даішники стали рутиною, простий, як дорожній податок. Тепер я просто смиренно дістаю права і підписую протоколи. І, чесно кажучи, мені на це наплювати. Російські даішники, на відміну від, скажімо, українських, завжди свистять і махають палицею по справі. Значить, я швидкість перевищила або знак який не помітила, з ким не буває. Вони теж відносяться до цього цілком буденно. Але сьогоднішній товариш мене вразив. То своєю щирістю, то цинізмом, не зрозуміла.

Звозила я тут нашого нового приблудного кота з дачі в Ногинск в ветеринарку. На шляху назад по вулиці III Інтернаціоналу — головній вулиці цього приємного містечка — мене чекав він.

— Порушуєте, — каже. — Хіба ви не бачили знаку «Рух заборонено»?
— Бачила, — говорю. — І давно ви його тут повісили?

— Та вже років вісім як, — відповідає.
— А навіщо? — питаю. — Вулиця, начебто, широка, пробок у вас тут немає, чому ж такі обмеження?

— Ну як же! — починає закипати даішник. — Адже це ж центр міста, стратегічна місцевість! Ось тут у нас зліва телеграф варто…
— Слухайте, — кажу, — я не збираюся захоплювати ваш телеграф. Я кота везу з клініки, мені не до телеграфу.

— Так праворуч — взагалі Управління внутрішніх справ! — не вгамовується даїшник.

На це я навіть не знайшлася, що відповісти.

Сидимо в його машині, він пише протокол. Я йому: штраф, начебто, зовсім невеликий за це порушення? Він відповідає, не хвилюйтеся, сто рублів я вам випишу, а так взагалі-то триста. Та мені, кажу, різниця невелика, сто чи триста. Я, може, просто пишалася тим, що довго без штрафів їжджу, не порушую. А він мені на блакитному оці і видає:

— У нас, не порушуючи, їздити неможливо. Це ви просто не траплялися. Бо вас багато, а нас мало.

І виписав, гад такий, триста.