Столиця Афганістану Кабул - одне з тих міст, які здатні в лічені дні звести тебе з розуму

Кореспондент "НВ" побував в Афганістані і переконався в тому, що це одна з найбільш недружніх країн світу

Бувають країни, відкриті і благорасположенные до туристів, такі як Чехія або Іспанія. Інші зустрічають мандрівника байдуже - начебто Австрії або Швейцарії: мовляв, звичайно, дивіться на наші краси, але не забувайте за все вчасно платити. Афганістан відразу ж зустрічає приїжджого в багнети - і ти або приймаєш місцеві правила, або просто не зможеш тут жити. Столиця країни Кабул - один з тих міст, які здатні в лічені дні звести тебе з розуму. Кореспондент "НВ" ділиться своїми враженнями про цюкраїні та її столиці, що живуть своїм насиченим життям серед мертвої пустелі і гір, - життям, крізь яку занадто часто проглядає смерть.

Паркани та блокпости - запорука спокою

Перше враження, яке виробляє Кабул, - шок. Все більш або менш значущі будівлі в місті надійно закриті триметровими парканами з колючим дротом зверху - у багатьох місцях на ній проведено електричний струм. Майже у кожного закладу, тим більше біля посольств, встановлений блокпост (найчастіше кілька), всередині якого сидять поліцейські, озброєні автоматами і кулеметами. Тут на вулицях не проблема купити гашиш і марихуану, зате заборонені відкрита демонстрація жіночої краси і алкоголь.Половина вулиць заставлена бетонними блоками, розташованими в шаховому порядку, щоб на ній не змогла промайнути сліпа машина зі смертниками.

- Величезне прохання: постарайтеся не фотографувати військові об'єкти у Кабулі навіть з вікна машини. Якщо їх охорона це помітить, мінімум, що вас чекає, - віднімуть або розіб'ють фотоапарат. А якщо будете при цьому скандалити, заберуть в поліцію на пару днів, і ми навряд чи зможемо вас швидко витягнути, - попередили нас супроводжуючі.

Тому з машини ми завжди фотографували дуже обережно, з оглядкою, чи немає поблизу будь-яких силовиків. У місті величезна кількість: крім міжнародних сил коаліції, а також афганської поліції і армії в місті працюють десятки приватних охоронних агентств як місцевих, так і західних кшталт скандально прославився Blackwater.

Не менш дивне враження справила готель, у якому нас поселили. За кабульській мірками жити в такому готелі - справжній шик, хоча в Європі він насилу потягнув би й на три зірки. Скромні кімнати з не дуже скромною ціною, душ і туалет в коридорі. У моєму номері був прекрасний, але злегка засмічене балкон, з якого... не відкривалася зовсім ніякого вигляду, - вид на гори, що знаходилися прямо навпроти, надійно закривали дерева, схоже, від шаленого снайпера. Вхід в готель з вулиці виглядав не менш дивно - великапомаранчева двері, сильно змахує на ворота гаража, і над нею - вивіска якийсь телекомунікаційної компанії. Після того як ти подзвонив у двері, тебе з хвилину вивчають через вічко, потім у двері відкривається хвіртка, пройшовши через яку ти потрапляєш на пункт огляду. Тебе ретельно обшукують, скрупульозно вивчають вміст сумки, і лише потім ти можеш пройти в невеликий двір. Там треба зателефонувати ще одну залізні двері, яку відкривають зсередини кнопкою. Увійшовши, ти опиняєшся в тісному передбаннику, деретельно вивчають твій паспорт. Нарешті, тобі відкривають другу двері, і, минувши її, ти потрапляєш на територію самого готелю: тепер можеш вирушати в номер відпочивати.

Втім, для Кабула настільки складна процедура потрапляння в багато присутствені місця - звичайна справа. Наприклад, для того, щоб потрапити в американське посольство в Афганістані, потрібно пройти через чотирнадцять (!) блокпостів - на двох з них вашу машину обнюхают спеціальні собаки, натасканные на вибухівку, а ще на одному - ретельно помацають миноискателем. Потрапити на територію посольства пішки неможливо в принципі, навіть якщо ти американський генерал.

Кабул - місто контрастів

В Кабулі, по якому їздять тисячі автомобілів, як не дивно, найчастіше можна зустріти лише одну марку машин - "Тойота". На дорогах міста переважають "Королли" всіх мислимих моделей і років випуску, а також "Лендкрузери". Місцеві водії настільки ж такі, як і в багатьох інших країнах Близького Сходу: їдуть і їдуть, куди і коли заманеться, багато сигналять і жестикулюють, навіть якщо зовсім не праві. Втім, в чомусь можна зрозуміти: світлофорів ні на одному перехресті Кабула немає і в помині, всі рух регулюється місцевої дорожньою поліцією.

Чоловіки в цьому місті хмуры і заклопотані, вічно кудись поспішають, дивляться спідлоба, жінки приховані під паранджами і дуже сором'язливі, і навіть дівчатка прагнуть при вигляді фотокамери закрити обличчя хустками. І тільки афганські хлопці веселі і безтурботні: побачивши камеру, вони тут же починають будувати пики, приймати театральні пози і взагалі всіляко кривлятися. Правда, більшість з них потім не забувають запитати у тебе долар-другий - за гарну картинку. Місцеві жебраки нахабні і вальяжны, побачивши білих туристів, вони несоромлячись спрямовуються до них в надії на "бакшиш", відмовити в якому надзвичайно складно.

Ще одна яскрава прикмета Кабула - на жорстокої липневої спеки місто подванивает: немає майже ні одного району, де ти не відчував легкого запаху гнилі. Справа в тому, що в афганській столиці... немає каналізації. Замість неї уздовж тротуарів на багато кілометрів тягнуться вузькі канальчиків, заповнені різноманітним сміттям і нечистотами, більшість з яких навіть нічим не прикрите зверху. Ось від них-то в основному і йде запах.

...З місцевим населенням нас відразу просили не зв'язуватися - афганці багато посміхаються, роблять вигляд, що розуміють твій англійська, але при цьому охоче крадуть, жебракують і обманюють. Турист для них - ласий об'єкт, тим більше з дорогим фотоапаратом і випираючим з кишені штанів гаманцем. І, повірте, такий об'єкт не залишиться тут без уваги.

Базові цінності

В передмістях Кабула розташовано понад 20 військових баз як міжнародних сил ISAF, так і тих, де тренують майбутніх бійців Афганської національної армії. Скільки їх насправді, сказати не зміг ніхто: таємність тут далеко не порожній звук.

Потрапити на військову базу ISAF у Кабулі, місті, в якому в будь-який момент може спалахнути вулична перестрілка або вибухнути смертник, - теж ціла церемоніал. Спочатку на першому блокпосту досконально оглядають особисто тебе, на другому - ти кладеш на землю рюкзак, виймаєш з нього камеру і обережно відходиш в бік, а твої речі ретельно обнюхує спеціальна собака - спанієль, натасканный на запах зброї та вибухівки. Нарешті, на третьому блокпосту охорона уважно вивчає документи, забирає паспорт і телефон, а натомість видає тобі спеціальний бейдж для проходу на базу.

Чужому, яким би вправним він не був, потрапити всередину в принципі нереально. До речі, самі військові при вході на базу теж проходять процедуру огляду - показавши посвідчення особи, вони "вичищають" зброю два спеціальних бака: один для патронів, інший - для магазинів. Пройти на базу з зарядженою зброєю для військового - службовий злочин. При виході з бази кожного з них видаються нові боєприпаси.

На базі нас зустрів доброзичливий майор - німець Фелікс, місцевий прес-аташе. Фелікс тут вже майже чотири місяці, йому через пару тижнів додому, і він чекає не дочекається повернення на батьківщину, до дружині і двом любимим дочкам. Втім, тут, на базі, практично всі рахують дні до відпустки - від задушливої афганської спеки, пилу і постійного відчуття небезпеки дуже швидко втомлюєшся. На базі нас насамперед повели в місцевий італійський ресторан, готує такі піци і кальцоне, якими могли б пишатися провідні римські тратторії. Втім,все це - за окрему плату: більшість місцевих військових зазвичай харчується на шведських столах в солдатських їдалень. Якості страв в них, чесно, позаздрили б багато російські кафе.

Ми провели на базі кілька зустрічей, і до кінця я так освоївся, що злегка знахабнів і вирішив, що ось вже тепер почну знімати всіх, хто попадеться під руку. Побачивши полковника ISAF, що сидить в позі "натовська вояччина думає про долю простих афганців", я швидко клацнув затвором. Полковник поглянув на мене, тут ж стрепенувся і поманив мене пальцем: "ану, йди сюди! А ти хто такий?"

- Я журналіст, - злегка сторопів я. - Ось, будемо розповідати світу про ваші подвиги... та й взагалі - ваш прес-офіцер сказав, що знімати можна всіх, хто захоче...

- Правильно, а от я не хочу фотографій, зрозумів?! Давай пери кадр! І покажи мені, що реально стер його! І взагалі - ти звідки?

- Так зітру я... Я з Росії.

- З Росії?! - здивувався військовий. - Та як ти взагалі на цю базу потрапив?!

Я не став пускатися в пояснення: він був прав - росіяни тут, м'яко кажучи, нечасті гості. До того ж в цей момент я зрозумів, що пора звалювати подобру-здорові, - все ж господарем на базі був він, а не я.

- Ось, бачите - останній кадр, і вас на ньому немає! - я сунув під ніс полковнику фотокамеру і швидко попростував до своїм.

Герат - територія спокою

В один із днів перебування в Афганістані нас повезли в провінції Герат - це на самому заході країни, у двох кроках від іранського кордону. Для нас - дві години льоту на маленькому літачку типу "Эмбрайер". Саме в цьому польоті над Афганістаном я переконався, що Творець не дав країні нічого, крім гір і пустель. В Герат, вважається тихій провінцією, ми долетіли благополучно. Зустрічалися з місцевими медиками і студентами університету, в якому перший рік йде нечуваний за місцевими мірками експеримент - дівчатам дозволено вчитися в одних аудиторіях з юнаками.

- Нам подобається вчитися разом з хлопчиками, - соромливо повідомила студентка Алія. - Ми з ними змагаємося, і в результаті навчання і у них і у нас йде куди краще.

До речі, навчання в університеті Герата не таке вже й дешеве - вартість навчального року становить близько тисячі доларів. Втім, Герат - найбагатший штат, і в вузі немає відбою від бажаючих навчатися.

Цвяхом програми дня була зустріч з губернатором провінції Герат, які опинилися дуже позитивним і спокійною людиною, чудово володіють англійською. Він довго розповідав про те, як швидко розвивається промисловість в його провінції, як він хотів би скоріше почати експортувати фрукти і овочі з місцевих плантацій в ОАЕ, і тут хтось із нас запитав: "А на вас вже були замахи?" Губернатор злегка посмутнів.

- Взагалі-то, так, звичайно, були. Одного разу потужна бомба вибухнула за п'ять хвилин до мого приїзду на зустріч з жителями міста, іншого разу - за три хвилини. Ну, і ще багато разів обстрілювали мою машину, але, слава Аллаху, поки що все обійшлося. Бачте, у нас це просто частина роботи. Мені доводиться якось виживати. - І він пронизливо подивився на нас крізь окуляри.

- А ви знаєте, хто це організував? Ви знаєте місцевих лідерів талібів?

- Зрозуміло, я ж виріс у цьому місті, я багатьох знаю. У мене є телефони деяких лідерів моджахедів, і в принципі я завжди можу з ним зателефонувати в разі необхідності. Але, на жаль, частіше телефонують мені з погрозами. Втім, я до цього вже звик.

Забавно, але приблизно в цьому ж дусі висловився і губернатор іншої провінції - Майдан Вардак, - розташованої в сорока хвилинах польоту на вертольоті від Кабула. Під час обіду я запитав його про замахи. Веселивший до цієї хвилини гостей анекдотами губернатор, сам у минулому журналіст, посерйознішав.

- В останні півроку - ні. Ну а за всі чотири роки, що я керую провінцією, на мене було чотири замахи. Вони зазвичай бомби закладають на шляху проходження кортежу. Один раз так спритно заклали, що, не поміняйся я машини з охороною, з вами б зараз говорив хтось інший. Я в той раз відразу чотирьох охоронців втратив, - сказав губернатор без жалю про загиблих.

По дорозі з Герата в аеропорт наш водій трохи пригальмував і показав на проплешину в асфальті метрів п'ятнадцяти попереду.

- Он бачите - тут у квітні вибухнули смертники!

- Був сильний вибух?

- Так, пристойний. Двоє талібів їхали на задньому сидінні машини, переодягнені в жіночий бурки. Поліція спробувала зупинити їх "Тойоту", але водій хотів проскочити повз блокпоста. Тоді поліцейські відкрили вогонь, і смертники рвонули детонатори. Загинули 22 людини, у тому числі ці поліцейські, ще близько 40 отримали поранення. Але взагалі-то зазвичай у нас тут спокійно...

На зворотному шляху з заходу Афганістану Кабул трапився інцидент, який я буду пам'ятати довго. Я сидів в нашому маленькому літачку останнім, і коли до Кабула залишалося всього півгодини льоту, повітряну посудину початок досить сильно трясти над горами. І тут посеред трясіння з-за повітряних ям я виразно відчув, як щось пару раз сильно вдарило лайнер зовні в днище, прямо під моїми ногами, а від літака полетіли вниз снопи оплавлених іскор. Коли ми приземлилися в кабульському аеропорту, я запитав нашого пілота: мовляв, що цебуло? Він не зніяковів, пояснивши, що таким чином вони збивають обледеніння з корпусу. Я тоді подумав: при чому тут якийсь лід? По дорозі в готель колеги, які побували і в Іраку, і в Сомалі, сміялися: розслабся, це, швидше за все, нам знизу, з гір, ракетами "земля - повітря" пару раз саднули. Ну так у цих літачків днище-то броньоване, його на такій висоті так просто не проб'єш. У цей вечір я чомусь задумався про тлінність усього сущого...

Небезпечні передмістя

На думку наших супроводжуючих провінції Вардак не менш і не більш небезпечна, ніж більшість провінцій Афганістану. Проблема в тому, що я довго не розумів, чому саме небезпечна. По прильоті в Вардак на вертольоті нас екіпірували в бронежилети і каски і посадили в броньовики. Я довго не розумів: чому такі перестороги? Ситуація розвивалася мляво: проїхавши в броньовиках, ми потрапили на бесіду з пуштуном, за посадою - кимось на кшталт голови місцевої сільради. І він, і його колеги мали такий вигляд, що я б нітрохи не здивувався, вийми раптом вониз-під столу М-4 або "Стінгер" і почни стріляти в повітря. В ході світської бесіди мова зайшла про безпеки.

- Ми робимо все можливе, щоб забезпечити... - почав було "голова сільради". В цей момент за вікном, на відстані не більше кілометра, гримнуло так, що в нашому приміщенні задеренчали шибки. У "глави сільради" не здригнувся жоден мускул на обличчі. - Не звертайте уваги, панове журналісти! Це вони спеціально влаштовують - хочуть показати, хто тут крутіше.

Втім, вже хвилин через п'ять у небі над Вардаком здався десантний вертоліт, схоже, бійці ISAF полетіли подивитися, хто ж там, у горах, так розвеселився.

...Я їхав з Кабула по-звірячому втомлений - тиждень поспіль ми вставали о п'ятій-шостій годині ранку, лягаючи не раніше години ночі. Мені смертельно набрид цей вічний запах смаженого м'яса з каррі, змішаний із пилом і смородом каналізації, втомила спека давить, що не залишає жодного шансу освіжитися... Тим не менше навіть в цей момент я чітко розумів, що вже через кілька місяців буду мріяти знову потрапити в цей занедбаний, нервовий місто, роками живе на облоговому положенні. Просто тому, що ще ні в одному місті світу я не відчував подих життя настільки ж гостро, як в Кабулі.

Гостиная Палермо

Отдых на Кипре

Аюрведические препараты